Не мирний – «мирний» атом

У нинішньому, 2019 році ми відзначаємо 33-тю річницю найстрашнішої аварії ХХ століття на Чорнобильській атомній електростанції. І майже стільки ж років сотні  художників-плакатистів, дизайнерів і початкуючих митців долучаються до осмислення екологічних проблем, які несуть з собою сучасне використання ядерної енергетики, і  закликають до переходу на оновлювальні  й альтернативні джерела енергії. На виставці, що з 19 квітня по 4 травня діяла у Виставковій залі Хмельницької дитячої школи образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, було представлено 23 графічні твори викладача школи Олександра Лопатіна та його учнів, які у лаконічній формі плакату висвітлили своє бачення проблеми Чорнобиля та ставлення до аварії на ЧАЕС.

У більшості людей поняття Чорнобильської катастрофи асоціюється з чорним кольором, навіть назва самої атомної станції походить від поширеної в Україні трави полин, яку за темний колір стебла називають чорнобилем.

Напевно тому лише два кольори – білий і чорний обрав для своїх плакатів О. Лопатін. Ні йому, майже ровеснику аварії (народився у 1983), ні його родині (дитинство і юність пройшла у Кам’янці-Подільському) вона (аварія), здається, нічого трагічного не принесла. Але знання про саму катастрофу, про її наслідки запали в душу і стали темою, яку він запропонував розробити своїм учням до 30-ліття аварії, а потім, роком пізніше і сам виконав цілу серію плакатів на цю тему, звичайно, розширивши та поглибивши її.

Спочатку в 11 чорно-білих плакатах на чистій білизні аркушу у вигляді плями, лінії, штриха спочатку неголосно, тихо, спокійно і розважливо, наче про щось буденне сприймаєш неспішну розповідь про ті, вже  далекі для сучасника, події та наслідки, а потім раптом відкриваєш для себе такі кричущі факти, що виникає бажання голосно кричати про ту біду і про необхідність подальшого запобігання подібним катаклізмам. Плакати Олександра Лопатіна про  те, як, за теорією Ч.Дарвіна, людина, тоді ще мавпа, взяла примітивне знаряддя праці і поступово прийшла до найнебезпечніших винаходів людського генія. Але де та людина, що розщепила атом? На плакаті її немає, залишилось тільки взуття, а ще рік, коли це сталось… На іншому плакаті, продовжуючи тему радіаційного світіння,  людину видно тільки в темряві, а на наступному –  рука з повітряними кульками (пригадаймо, що 1 травня 1986 року в Києві, як завжди, Хрещатиком пройшли парадом дорослі і діти, славлячи «мир, труд, май»), на яких міниться-переливається зловісний знак атомної небезпеки як нагадування про те, що народ повинен знати про те, що відбувається в його країні, щоб, якщо не запобігти, то хоча б чинити правильно в екстремальних умовах. На інших  плакатах зловісна чорна веселка розпросторилась над Четвертим енергоблоком ЧАЕС, летить до рідної хати чорний журавель, а шлях до домівки  перекреслений колючим дротом, бо і рідне гніздо, і все місто Прип’ять стали відчуженою «чорною» зоною. Колись ЗАПОВІДНА зона з її багатою екосистемою перетворилась на ЗАБОРОНЕНУ зону, в якій або вмирає все живе, або завдяки мутації перетворюється на  монстрів (триптих «Смерть. Атом. Мутація»). Завершальним у цій серії є плакат з чорним хрестом, на який накладена запалена свічка як  символ вогню, що очищує і лікує. І ще один важливий зміст, закладений у народний вислів: «Щоб свічка не згасла», певно, вклав автор у зображення свічі, бо має на увазі передачу історії, накопиченого досвіду і мудрості нащадкам. Щоб вони виховали нове покоління людей, яке ставилося б до свого світу більш обачно і знало, що цей світ може закінчитись будь-якої хвилини.

Власне таке покоління вже підростає і як приклад цьому є плакати учнів Олександра Лопатіна. На перший погляд вони виглядають надзвичайно яскравими і життєрадісними. Вчитель свідомо підтримав  ініціативу юних художників використовувати всю гаму кольорів для розкриття теми, яка була їм запропонована до 30-ї річниці трагедії. Адже у свідомості наших дітей  світ насичений різнобарв’ям і в ньому поки що немає смутних чорних і сірих кольорів. Проте майже в кожному плакаті так чи інакше вони є присутніми. Автори плакатів народились в ті часи, коли про екологічну катастрофу їм розповідають вчителі, батьки, дещо вони знають з мистецьких джерел. І ось ці знання, а ще фантазію і певну  міру свого таланту вони активно використовують, виконуючи свої твори.

Основна тема, що була художньо досліджена юними авторами - проблема руйнівних наслідків Чорнобильської аварії, що негативно впливають не тільки на екологію, а й на свідомість, здоров’я, серця і душі людей.

Для Ані Онищук «немирний» атом несе за собою смерть, мутацію, а у плакаті Олі Мельник елементи застережливого знаку утворюють своєрідні куліси театру абсурду, де на дзеркалі сцени замість цікавої вистави ми бачимо захисну маску, яка була незмінним атрибутом ліквідаторів аварії. Велике яскраво-червоне серце вмістила в центр плакату Оля Зубко. До аварії його пульс виписував стрімкі зигзаги кардіограми, а після  -  ми бачимо пряму лінію…

  

До одного з давніх символів небезпеки – атомного вибуху, що неначе потворний гриб проростає замість дерева життя, в якому наче в пастці знаходиться найвище Боже створіння – людина,  відносить  плакат Юлі Захаркевич.

Основний елемент, який є присутнім в більшості плакатів, - символічний знак радіаційної небезпеки на фоні екологічної катастрофи. Розщеплений у немирний спосіб атом, на думку Олега Демешка, перетворює риб на монстрів з трьома очима. Лєра Полєварова  впевнена, що він не тільки знебарвлює листя дерев, а й віднімає  у них життя.  Те ж саме поняття знищення всього живого, яскравого розкрите в творах Єви Чікіної, Андрія Довганя, а плакат Саші Товкайло нагадує про «чорний біль», який на довгі роки став постійним для опромінених територій.

    

У квітні 2016 року проходив Європейський тиждень пам’яті «За майбутнє після Чорнобиля та Фукусіми». Плакати наших експонентів напряму не ілюструють події, пов’язані з аварією на Фукусімі. Проте, є надзвичайно красномовний плакат Насті  Химич «Ukraine- Japan»,  де в центральній точці сходяться роки: 1945 – 2015 – 70 – Японія (річниця першого атомного бомбардування) і 1986 – 2016 – 30 – Україна (річниця техногенної  катастрофи). Між червоними і жовтими променями, що уособлюють небезпеку, в колі можемо розгледіти елементи мирного життя: аскетичне японське помешкання  з квітучою вишнею-сакурою обабіч і білостінну українську хату з мальованою віконницею і квітами біля неї. 

Якщо згадувати про барвистість плакатів наших юних художників, то красномовну відповідь, чому  це саме так, дає твір Ані Павлюк: дійсно не все стає таким кольоровим після техногенних катастроф, і яскраве жовто-оранжеве полум’я з сіруватою шапкою диму в плакаті Соні Дмитренко повідує саме про трагедію  та її важкі багаторічні наслідки.

Є ще один плакат, що завершує наш вернісаж, автором якого є Саша Марущак, а допомагали їй наповнити його глибоким змістом всі учні класу. Якщо дивитись здалеку – це яскраве небо у різнокольорових вогнях феєрверку і квітуче поле, яким простує мама з сином. І на небі, і на полі  написані поняття,  чим живуть і про що мріють наші діти – тільки в гамі червоних кольорів мені вдалось прочитати: музика, діти, культура, помідори, світ, вірш, мистецтво,  леді, вишиванка, сміх, радість, кіт, манго, вальс, молитва, фільми, майбутнє, пляж, осінь, Бог, кохання, любов… Є там написи й іншими кольорами: мир, юність, сім’я, життя, спів, Крим, свято, надія… Але зверніть увагу – в лівому нижньому куті зображений ліхтарик з символічним числом «1986» і сталево-сірим променем, який все живе перетворює на пустку. Певна, саме застереження від подібних техногенних катастроф мали на увазі наші діти, коли малювали ці плакати.

А щоб всі сподівання юних художників на щирий, відкритий, надійний і затишний світ для теперішніх і прийдешніх поколінь справдилися, ми повинні завжди пам’ятати про забезпечення «безпеки» мирному атому. І назавжди запам’ятати, що всі художні твори, такі як роботи Олександра Лопатіна і плакати юних художників, його учнів, –  відгуки на Чорнобильську катастрофу це не «меморіал трагедії», а нагадування про те, що подібні техногенні катастрофи мають бути потужним імпульсом до змін, до ретельного вивчення нових винаходів перш, ніж запроваджувати його в життя.

Виставка привернула увагу учнів школи, на яку їх приводили вчителі. Організовувались екскурсії, проводились бесіди біля творів.    

Людмила Рожко-Павленко, методист ХДШО та ДПМ,
член Національної спілки художників України

Фото Олександра Лопатіна